СУ-100 створений на базі танка Т-34-85
СУ-100 створений на базі танка Т-34-85
Самохідно-артилерійська установка СУ-100 (Об'єкт 138) була розроблена в 1944 році конструкторським бюро УЗТМ (Уралмашзавод) під загальним керівництвом Л.І. Горлицького. Провідним інженером машини був Г.С. Юхимів. У період розробки самохідна установка мала позначення "Об'єкт 138". Перший дослідний зразок установки був випущений на УЗТМ спільно із заводом №50 НКТП у лютому 1944 р. Машина пройшла заводські та полігонні випробування на Гороховецькому АНІОПі у березні 1944 р. За результатами випробувань у травні – червні 1944 р. було виготовлено другий дослідний зразок став головним взірцем серійного виробництва. Серійне виробництво було організовано на УЗТМ з вересня 1944 р. до жовтня 1945 р. За час Великої Вітчизняної війни з вересня 1944 р. до 1 червня 1945 р. було 1560 самохідних установок, які широко використовували у боях на заключному етапі війни. Загалом за час серійного виробництва випустили 2495 самохідних установок СУ-100. Самохідна установка СУ-100 було створено з урахуванням середнього танка Т-34-85 і призначалася боротьби з німецькими важкими танками T-VI “Тигр I” і TV “Пантера”. Вона належала до типу закритих самохідних установок. Компунувальна схема установки була запозичена у самохідної установки СУ-85. У відділеннях управління в носовій частині корпусу зліва знаходився механік-водій. У бойовому відділенні ліворуч від гармати розміщувався навідник, праворуч командир машини. Сидіння зарядного розташовувалося позаду сидіння навідника. На відміну від попереднього зразка, значно покращено умови роботи командира машини, робоче місце якого було обладнане в невеликому спонсоні правого борту бойового відділення.
На даху рубки над місцем командира встановлювалася нерухома командирська вежа із п'ятьма оглядовими щілинами для кругового огляду. Кришка люка командирської вежі з вмонтованим оглядовим приладом МК-4 оберталася на кульковому гонитві. Крім того, у даху бойового відділення був зроблений люк для встановлення панорами, що закривався двостулковими кришками. У лівій кришці люка було встановлено оглядовий прилад МК-4. На кормовому аркуші рубки була оглядова щілина. Робоче місце механіка-водія знаходилося у передній частині корпусу і було зміщене до лівого борту. Компонувальною особливістю відділення управління було розташування важеля перемикання передач перед сидінням механіка-водія. Посадка екіпажу в машину проводилася через люк у задній частині даху рубки (на машинах перших випусків – двостулковий, розташований у даху та кормовому листі броньової рубки), люки командира та механіка-водія. Десантний люк розміщувався на днищі корпусу у бойовому відділенні праворуч по ходу машини. Кришка люка відчинялася вниз. Для вентиляції бойового відділення в даху рубки було встановлено два витяжні вентилятори, закриті броньовими ковпаками.
1 – сидіння механіка-водія; 2 – важелі управління; 3 – педаль подачі палива; 4 – педаль гальма; 5 – педаль головного фрикціону; 6 – балони зі стисненим повітрям; 7 – ліхтар освітлення щитка контрольних приладів; 8 – щиток контрольних приладів; 9 - оглядовий прилад; 10 – торсіони механізму відкривання люка; 11 – спідометр; 12 – тахометр; 13 – апарат №3 ТПУ; 14 – кнопка стартера; 15 – рукоятка стопора кришки люка; 16 – кнопка сигналу; 17 – кожух передньої підвіски; 18 - важіль подачі палива; 19 - важіль куліси; 20 – щиток електроприладів Двигун розташовувався за бойовим і відокремлювався від нього перегородкою. У середині моторного відділення на підмоторній рамі встановлювався двигун із системами, що його забезпечували. По обидва боки двигуна під нахилом розташовувалися два радіатори системи охолодження, на лівому радіаторі було змонтовано масляний радіатор. По бортах встановлювалося по одному масляному радіатору та одному паливному баку. На днищі в стелажах по обидва боки двигуна встановлювалися чотири акумуляторні батареї.
Трансмісійне відділення знаходилося в кормовій частині корпусу, в ньому розміщувалися агрегати трансмісії, а також два паливні баки, два очищувачі повітря типу "Мультициклон" і стартер з пусковим реле. Основною зброєю самохідної установки була 100-мм гармата Д-100 обр. 1944 р., встановлена у рамці. Довжина ствола становила 56 калібрів. Гармата мала горизонтальний клиновий затвор із напівавтоматикою механічного типу та була оснащена електромагнітним та механічним (ручним) спусками. Кнопка електроспуску розташовувалася на ручці підйомного механізму. Частина гармати, що гойдається, мала природне врівноважування. Вертикальні кути наведення становили від -3 до +20°, горизонтального – у секторі 16°. Підйомний механізм гармати - секторного типу з ланкою, що здає, поворотний - гвинтового типу. При стрільбі прямим наведенням використовувався телескопічний шарнірний приціл ТШ-19, при стрільбі із закритих позицій – гарматна панорама Герца та бічний рівень. Дальність стрільби прямим наведенням становила 4600 м, найбільша – 15400 м.
1 – гармата; 2 – сидіння навідника; 3 – огорожа гармати; 4 – спусковий важіль; 5 - блокуючий прилад ВС-11; 6 – бічний рівень; 7 – підйомний механізм гармати; 8 – маховик підйомного механізму гармати; 9 – маховик поворотного механізму гармати; 10- подовжувач панорами Герца; 11- радіостанція; 12 – рукоятка повороту антени; 13 - оглядовий прилад; 14 - командирська вежа; 15 – сидіння командира У боєкомплект установки входили 33 унітарні постріли з бронебійно-трасуючим снарядом (БР-412 та БР-412Б), осколково-морською гранатою (0-412) та осколково-фугасною гранатою (ОФ-412). Початкова швидкість бронебійного снаряда масою 15,88 кг складала 900 м/с. Конструкція цієї гармати розроблена КБ заводу №9 НКВ під керівництвом Ф.Ф. Петрова виявилася настільки вдалою, що вона понад 40 років встановлювалася на серійних повоєнних танках Т-54 і Т-55 різних модифікацій. Додатково в бойовому відділенні укладалися два 7,62-мм пістолета-кулемети ППШ з боєкомплектом 1420 патронів (20 дисків), 4 протитанкові гранати та 24 ручні гранати Ф-1. Броньовий захист – протиснарядний. Броньовий корпус зварний, виготовлений з катаних броньових листів товщиною 20-мм, 45-мм та 75-мм. Лобовий броньовий лист товщиною 75-мм з кутом нахилу 50 ° від вертикалі був поєднаний з лобовим листом рубки. Маска гармати мала броньовий захист товщиною 110 мм. На лобовому, правому і кормовому листах броньової рубки були отвори для стрільби з індивідуального зброї, що закривалися броньовими пробками. У ході серійного виробництва було ліквідовано балку носа, з'єднання передніх підкрилків з лобовим листом було переведено на з'єднання "в чверть", а передніх підкрилок з кормовим листом броньової рубки - з "шипового" на з'єднання "встик". З'єднання командирської вежі з дахом рубки було посилено за допомогою спеціального бурта. Крім того, ряд відповідальних зварних швів було переведено на зварювання аустенітними електродами.
1 – опорна ковзанка, 2 – балансир, 3 – лінивець, 4 – рухоме бронювання гармати, 5 – нерухоме бронювання, 6 – дощовий щиток 7 – ЗІП гармати, 8 – командирська башточка, 9 – бронековпаки вентиляторів, 10 – зовнішні паливні – провідне колесо,
12 – запасний трак; 13 – бронековпак вихлопної труби; 14 – моторний люк; 15 – трансмісійний люк; 16 – трубка електропроводки; 17 - буксирні сережки, 18 - пробка револьверного отвору, 19 - люк механіка-водія, 20 - запасні траки,
26 – пробка переднього паливного бака, 27 – антенний введення, 28 – буксирний гак, 29 – пробка револьверного отвору, 30 – ЗІП механіка-водія, 31 – люк стопора кривошипа лінивця, 32 – пробка черв'яка33 34 - пробка револьверного отвору. В іншому конструкція корпусу самохідної установки була аналогічна конструкції корпусу установки СУ-85, за винятком конструкції даху та вертикального кормового листа броньової рубки, а також окремих лючків даху моторного відділення. Для постановки димової завіси на полі бою на кормі машини встановлювалися дві димові шашки МДШ. Підпал димових шашок робив зарядний за допомогою включення двох тумблерів на щитку МДШ, встановленого на моторній перегородці. Конструкція та компонування силової установки, трансмісії та ходової частини в основному були такими ж, як на танку Т-34-85. У кормовій частині машини в моторному відділенні встановлювався чотиритактний дванадцятициліндровий V-подібний дизель В-2-34 потужністю 500 к.с. (368 кВт). Пуск двигуна проводився за допомогою стартера СТ-700 зі стисненим повітрям; потужністю 15 л.с. (11 кВт) або стисненим повітрям з двох повітряних балонів. Місткість шести основних паливних баків становила 400 л, чотирьох запасних – 360 л. Запас ходу машини шосе досягав 310 км. До складу трансмісії входили багатодисковий головний фрикціон сухого тертя; п'ятиступінчаста коробка; два багатодискові бортові фрикціони і два бортові редуктори. Як механізм повороту використовувалися бортові фрикціони. Приводи керування – механічні. Електроустаткування машини було виконано за однопровідною схемою (аварійне освітлення – двопровідне). Напруга бортової мережі становила 24 і 12 В. Як джерела електроенергії використовувалися чотири акумуляторні батареї 6СТЕ-128, з'єднаних послідовно-паралельно із загальною ємністю 256 Ампч і генератор ГТ-4563-А потужністю 1 кВт і напругою 24 В сРе- 24Ф. До споживачів електричної енергії належали стартер СТ-700 з пусковим реле для пуску двигуна, два мотор-вентилятори MB-12, що забезпечували вентиляцію бойового відділення, прилади зовнішнього та внутрішнього освітлення, сигнал ВГ-4 для зовнішньої звукової сигналізації, електричний спуск ударного механізму гармати, обігрівач захисного скла прицілу, електрозапал димових шашок, радіостанція та внутрішній переговорний пристрій, апарати телефонного зв'язку між членами екіпажу.
Для зовнішнього радіозв'язку на машині встановлювалася радіостанція 9РМ або 9РС, для внутрішнього зв'язку – танковий переговорний пристрій ТПУ-З-ВІС-Ф. Назад - Вперед >> |
