Радянсько-фінська війна
Одна з 30 Sturmgeschütz 40 (StG III Ausf. G), поставлених до Фінляндії у липні-вересні 1943 р. Це одна з десяти машин виробництва Altmärkische Kettenwerk GmbH (Alkett) з Берліна; Ще дев'ятнадцять були побудовані MIAG із Брауншвейгу та один MAN із Нюрнберга. Показана на знімку машина знищила топку Т-19 та одну САУ ІСУ-34, перш ніж була знищена у липні 152 року. Всі машини разом з 1944 іншими поставленими у 29 році служили у фінській танковій дивізії (Panssaridivisioona), у бригадному бронеавтомобілі (Panssariprikaati), у своєму ескадроні штурмових гармат (Rynnäkkötykkipataljoona).
Фінляндія хотіла уникнути війни, але навесні 1941 р. опинилася у дуже важкому становищі. Оточена з усіх боків ворогами: зі сходу та півдня — Радянським Союзом, із заходу — німцями, що окупували Норвегію, а західну частину Балтійського узбережжя — від окупованої Данії через власну територію до окупованого польського узбережжя. У це порочне коло входила і Швеція, яка обов'язково мала постачати Німеччину сировиною, інакше…
Швеції вдалося зберегти нейтралітет, а Фінляндії – ні. Захоплена СРСР, вона вела обмежену війну – обмежену територією, втраченою у зимовій війні 1939-1940 років. Фінляндія 1941 року мала лише одну мету: вижити. Влада країни чудово усвідомлювала, що навіть це буде дуже складно в тій ситуації, в якій опинилася Фінляндія. Крім того, у період з 15 по 21 червня 1940 року Червона Армія увійшла до трьох прибалтійських держав і незабаром після цього включила Литву, Латвію та Естонію до складу Радянського Союзу. У німецько-радянських галочках залишилися лише Фінляндія та Швеція, але тільки Фінляндія мала кордон із СРСР і дуже протяжну – понад 1200 км. Швеція була в меншій небезпеці: Радянському Союзу треба було спочатку перемогти Фінляндію, щоб дістатися туди.
Відразу після захоплення Прибалтики радянський тиск на Фінляндію відновився. По-перше, країні було запропоновано передати будь-яке рухоме майно, евакуйоване з військово-морської бази Ханко біля входу до Фінської затоки, яку СРСР захопив на 10 років внаслідок Зимової війни. Фінляндія поступилася у цьому пункті. Вона поступалася й іншою вимогою — демілітаризацією Аландських островів біля входу до Ботнічної затоки, розташованих між фінським Турком і шведським Стокгольмом. З іншого боку, Фінляндія не погоджувалася на спільну (або повністю радянську) експлуатацію нікелевих родовищ і нікелевого заводу в Колосйокі, нині відомому як селище Нікель, біля узбережжя Північного Льодовитого океану на північному узбережжі Фінляндії, на вимогу СРСР 29 січня 1941 року. вільний рух радянських поїздів з Ленінграда (нині Санкт-Петербург) до Ханко, де орендована російськими військово-морська база – одна з позицій, що блокують вхід до Фінської затоки. Радянські потяги могли легко рухатися фінською мережею, оскільки у Фінляндії ще широка колія, 1524 мм (у Польщі та більшій частині Європи — 1435 мм).
Такі дії СРСР неминуче штовхали Фінляндію до обіймів Третього рейху, оскільки це була єдина країна, яка могла надати Фінляндії реальну військову допомогу у разі нової війни з Радянським Союзом. У цій ситуації міністр закордонних справ Фінляндії Рольф Віттін проінформував посла Німеччини в Гельсінкі Віперта фон Блюхера, що Фінляндія відкрита для співпраці з Німеччиною. Не судитимемо Фінляндію легковажно — іншого виходу вона не мала. Так чи інакше, фінська громадська думка вважала, що, можливо, Німеччина допоможе їхній країні повернути втрачені території. Німеччина ж хотіла, щоб Фінляндія співпрацювала з ними потай, але зберігаючи нейтралітет – на той час війна з СРСР ще не планувалася, тому давати неправдиві надії не хотіли. По-друге, коли в кінці літа 1940 почалася операція «Барбаросса», планувалося розширити кордони країни до узбережжя Білого моря і відновити кордони в Карелії та в районі Ладозького озера, що існували до Зимової війни. Дослідження з цього питання проводилися без консультації з Фінляндією, яка не знала про ці плани.
17 серпня 1940 року підполковник Йозеф Вельтьєнс зустрівся з Верховним головнокомандувачем фінськими військами - маршалом Густавом Маннергеймом - і послався на довіреності від Германа Герінга, представивши Фінляндії пропозицію: Німеччина хотіла б перевезти запаси для військ до Норвегії і Норвегію через Норвежію. натомість вони можуть продати Фінляндії необхідну їй бойову техніку. Не бажаючи відвертатися від єдиного потенційного союзника, який міг надати реальну підтримку, Фінляндія пішла на відповідну угоду. Зрозуміло, що Радянський Союз висловив безпосередню занепокоєність таким поворотом подій. 2 жовтня 1940 року міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов зажадав від німецького посольства повного тексту підписаного договору з усіма додатками, зокрема секретними. Німці применшили значення цього питання, заявивши, що це суто технічна угода, яка не має політичного чи військового значення. Зрозуміло, про продаж зброї до Фінляндії не могло бути й мови.
Деякі стверджують, що ця угода та подальше зближення з Німеччиною спровокували СРСР на напад на Фінляндію 25 червня 1941 року. Насправді, найімовірніше, все було навпаки. Такої ж думки був і маршал Маннергейм, який висловлював його у заявах. Він вважав, що якби не зближення з Німеччиною, то восени 1940 СРСР напав би на Фінляндію. Наступною після румунської Бессарабії та Північної Буковини та Прибалтики очікувалася Фінляндія. Протягом частини 1940 року Фінляндія хотіла отримати від Німеччини якісь гарантії на випадок нового радянського нападу. З цією метою генерал-майор Пааво Талвела кілька разів виїжджав до Берліна, ведучи переговори з різними німецькими офіційними особами, зокрема з начальником Генерального штабу полковником К. Франц Гальдером.
