Модернізація літаків стратегічного командування США
ВПС США мають чотири літаки Boeing E-4B Nightwatch, які функціонують як центр управління повітряним рухом уряду США (NEACP).
І ВВС, і ВМС США мають програми з модернізації літаків на ядерних пунктах управління. ВПС США планують замінити свій парк із чотирьох літаків Boeing E-4B Nigthwatch платформою аналогічних розмірів та характеристик. ВМС США, у свою чергу, хочуть реалізувати належним чином відрегульований Lockheed Martin C-130J-30, який у майбутньому має замінити парк із шістнадцяти літаків Boeing E-6B Mercury.
Вищезгадані споруди є стратегічно важливими літаками, що дозволяють підтримувати зв'язок у разі руйнування чи ліквідації наземних центрів прийняття рішень США. Вони мають дозволити органам державної влади – президенту чи членам американського уряду (NCA – National Command Authority) вижити – під час ядерного конфлікту. Завдяки обом платформам влада США може віддавати відповідні замовлення на міжконтинентальні балістичні ракети, розміщені в підземних шахтах, на стратегічні бомбардувальники з ядерними боєголовками та підводні човни з балістичними ракетами.
Операції «Задзеркалля» та «Нічна варта»
У лютому 1961 року Стратегічне авіаційне командування (САК) розпочало операцію «Задзеркалля». Його метою було утримання у повітрі літаків десантної авіації, які виконують функції пункту управління та управління ядерними силами (АБНКП – Airborne Command Post). Для цієї місії було обрано шість літаків-заправників Boeing KC-135A Stratotanker, які одержали позначення EC-135A. Спочатку вони функціонували лише як літаючі радіорелейні станції. Проте вже 1964 року на озброєння було прийнято 17 літаків ЄС-135С. Це були спеціальні платформи ABNCP, оснащені системою ALCS (Airborne Launch Control System), що дозволяє дистанційно запускати балістичні ракети із наземних пускових установок. У наступні десятиліття холодної війни командування SAC використало низку різних літаків ABNCP для проведення операції «Задзеркалля», таких як EC-135P, EC-135G, EC-135H та EC-135L.
У середині 60-х років Пентагон розпочав паралельну операцію під назвою «Нічна варта». Його метою було підтримання боєздатності літаків, що виконують функції центрів управління повітряним рухом президента та виконавчої влади країни (NEACP – National Emergency Airborne Command Post). У разі будь-якої кризи їхня роль також полягала в евакуації президента та урядовців США. Для виконання завдань NEACP було обрано три танкери KC-135B, модифіковані за стандартом EC-135J. На початку 70-х років була запущена програма із заміни літака EC-135J на нову платформу. У лютому 1973 року компанія Boeing отримала контракт на постачання двох модифікованих авіалайнерів Boeing 747-200B, які одержали позначення E-4A. Компанія E-Systems отримала замовлення на оснащення авіонікою та системами зв'язку. У 1973 році ВПС США придбали ще два B747-200B. Четвертий був обладнаний сучаснішим обладнанням, у т.ч. антену супутникового зв'язку системи МІЛСТАР і тому отримав позначення Е-4В. Нарешті, до січня 1985 року всі три E-4A були аналогічно модернізовані і також отримали позначення E-4B. Вибір B747-200B як платформа «Нічна варта» дозволив створити центри державного управління та управління з високим ступенем автономності. Е-4В може взяти на борт, окрім екіпажу, близько 60 осіб. У разі надзвичайної ситуації на борту може розміститись до 150 осіб. Завдяки можливості брати паливо у повітрі, тривалість польоту Е-4В обмежена лише витратою витратних матеріалів. Вони можуть перебувати у повітрі без перерви до кількох днів.
На початку 2006 року був план поетапної відмови від усіх E-4B, який мав розпочатися протягом трьох років. У пошуках половини економії ВПС також припустили можливість відкликання лише одного екземпляра. У 2007 році від цих планів відмовилися і розпочалася поступова модернізація парку Е-4Б. За даними ВПС США, ці літаки можуть безпечно експлуатуватись не довше 2038 року.
E-4B заправляється паливом від літака-заправника Boeing KC-46 Pegasus. Ви можете бачити значну різницю в розмірах обох структур.
Місія ТАКАМО
На початку 60-х ВМС США розпочали програму з впровадження бортової системи зв'язку з підводними підводними човнами з балістичними ракетами під назвою TACAMO (Take Charge and Move Out). У 1962 році розпочалися випробування за участю літака-заправника KC-130F Hercules. Він оснащений дуже низькочастотним (VLF) радіочастотним передавачем та антенним кабелем, який розмотується під час польоту та закінчується конусоподібним вантажем. Потім було встановлено, що для отримання оптимальної потужності та дальності передачі кабель повинен мати довжину до 8 км і буксирувати літаком у майже вертикальному положенні. Літак повинен здійснювати практично безперервний круговий політ. У 1966 році чотири Hercules C-130G були модифіковані для місії TACAMO і отримали позначення EC-130G. Однак це було тимчасове рішення. У 1969 році на озброєння почали надходити 12 літаків EC-130Q, призначених для місії TACAMO. Чотири EC-130G також були модифіковані, щоб відповідати стандарту EC-130Q.
